Три роки тому, після захоплення кримських адмінбудівель, «зелені чоловічки» взялися і за українські військові частини. Прес-офіцер повітряного командування «Захід», майор Ірина Баранова, яка пережила це на особистому досвіді, розповіла в інтерв’ю УНІАН про останні тижні перед окупацією, блокування частин, російських агентів впливу та вихід із Криму української армії.
Ірина Баранова та її чоловік Олег – українські військові, які майже три роки тому залишились вірними присязі і, разом з близько 6 тисяч інших військових, вийшли з Криму на материкову частину України. На півосторові сім’я прожила понад 10 років. Тепер живуть і працюють у Львові. Ми зустрічаємося з Іриною на вокзалі, до Києва вона приїздила на засідання Генштабу, через декілька годин – потяг на Львів. Я розпитую про життя в Криму напередодні окупації, настрої місцевих та як відбувалося захоплення українських частин. Ірина-офіцер розповідає про відносини української та російської армій, про інформаційний голод, про те, як оточували та «глушили» українські частини. Ірина-жінка згадує, як вчителька у школі майже кляла її старшу доньку та називала дитину бандерівкою. Як пенсіонер у маршрутці кричав на молоду маму за сказане українське слово, а ніхто не заступився… Свої спогади Баранова переповідає вкрай емоційно, в певні моменти на її очах з’являються сльози. Втім, попри свою емоційність, майор Ірина Баранова – військова-професіонал. У серпні минулого року вона виконували обов’язки речника АТО. Тепер каже, що відважилась на цю відповідальність тільки завдяки попереднім речникам – Владу Селезньову та Леоніду Матюхіну, теж кримчанам, які залишися вірними присязі до кінця. Пані Ірино, якими ви запам'ятали останні тижні перед початком окупації? В кінці 2013 року я вийшла з декрету, а на момент початку окупації знаходилася в плановій відпустці в Севастополі, чоловік був на роботі – в частині. Десь за тиждень до початку всіх цих подій [кінця лютого 2014 року] мені стали телефонувати друзі, у яких були родичі в російських військах. Говорили, щоб я вивозила дітей, тому що «скоро почнеться». До речі, багатьох таких ось асимільованих російських військових, у яких були українські друзі, в ці тижні у казармі тримали – щоб вони нічим не допомогли й нічого не розповіли українцям. Ви вірили тоді, що планується дійсно щось серйозне? Було не по собі. У Криму ми прожили понад 10 років – достатній термін для розуміння, що довгий час регіон штучно налаштовувався проти України. Велика кількість громадян вважали, що Крим помилково опинився у складі України – ця позиція мусувалася в ЗМІ, і навіть в церквах на проповідях батюшки згадували Росію і Путіна. Такою була об'єктивна реальність. Ще один приклад. Будинок офіцерів російського флоту розміщувався в самому центрі Севастополя, біля площі Нахімова. Це — шикарна будівля з величезною концертною залою. Тоді як Будинок офіцерів українського флоту знаходився в місці, де навіть міський транспорт не їздив. Будівля була без капітального ремонту і зовсім не призначена для великої кількості людей. Навіть цей приклад – вже показник того, яке відношення було до російської армії, а яке – до української. Один з кримських журналістів розповів мені, що зв'язки між російським і українським флотом довгий час штучно зміцнювалися… Я розумію, що він мав на увазі. Це якісь загальні заходи, на кшталт офіцерських балів, плани навчань. Адже українських військових в Криму не те, щоб не вчили від російських захищатися, їх взагалі не вчили захищатися без росіян. Десь, може, нас склеювали, але відмінності між арміями були особливо показовими. Не можна було реально склеїти людей з настільки різним рівнем життя. Для прикладу, ми з чоловіком – два офіцери (Ірина – майор, Олег – підполковник, — УНІАН), на той час (три роки тому, — УНІАН) мали на сім'ю 6 тисяч гривень. При цьому чоловік моєї подруги, мічман російської армії — 18 тисяч гривень. Тому, до речі, якщо була така можливість, чоловіки віддавали перевагу роботі в російській армії. Така різниця в заробітках сильно впливала і на відношення цивільного населення до військових. Ось, ви приходите винайняти житло, у вас двоє дітей і хочете, мінімум, двокімнатну квартиру. Чуєте: «Ой, ви військовий, зараз ми для вас все знайдемо». Однак, коли кажете, що ви український військовий, агентство може взагалі відмовитися працювати: «На вашу зарплату ми пропозицій по житлу на знайдемо».
Те саме — при влаштуванні дітей в школу або в садок. Перші питання: ким ви працюєте, як можете допомогти школі? «Ви військовий? – Заскліть нам вікна. Ах, ви український військовий – «вибачте, у нас немає місць»… Тому не дивно, що військових «обробляли» (зрадники – дуже болюча тема для мене, адже в Криму залишилися люди, яких я вважала друзями, куми мої, батьки чоловіка). Звісно, простих людей годували пропагандою. А військовим так звані агенти впливу прямим текстом говорили: «Якщо ти залишишся, у тебе буде посада, зарплата. Підмовиш інших – ми тебе квартирою забезпечимо». Саме обіцянки «валіз із грошима» зробили свою справу. Коли ці агенти впливу почали особливо активно проводити свою пропагандистську роботу? Коли в Україні почався Майдан, Крим уже був інформаційно відірваний. Потрібно розуміти, що канали, які показували більш-менш правдиву реальність, були, переважно, україномовні, а кримчани масово українською ніколи не говорили. В Криму довгий час формувалося негативне ставлення до української мови, тому треба було б займатися просвітницькою роботою, лагідною українізацію серед молоді та людей похилого віку. Наприклад, одного разу, десь за півроку до Майдану, я їхала в маршрутці з молодшою ​​дитиною, в руках у мене була маленька українська книжечка (купити дитячу українську книжку в Криму було нереально, ми з Харкова замовляли), я щось з неї промовляю до дитини, а пенсіонер, який сидів поруч, вириває цю книжку і кричить на весь автобус: «Бандерівка, що ти дитині голову морочиш, що ти йому життя калічиш». Жодна людина не заступилася за мене… Ще до всіх цих подій в Криму було небезпечно розмовляти українською. Чимало людей, під різними приводами, писали в школах заяви, щоб їхні діти не вивчали українську мову. Через незнання мови, вже напередодні окупації, більшість дивилися канали на кшталт «Росія24». Крім того, дійсно величезним горем для кримчан, яке всі масово переживали, став «програш» «Беркута». Підрозділ з Севастополя стояв на Майдані, відповідно, коли ці люди повернулися додому, то розповідали свої версії того, що там відбувалося. Ці розповіді, роздування в ЗМІ та «сарафанне радіо» поширювали жахи про «звірства бандерівців», про коктейлі-Молотова, якими злі «фашисти» вбивали «молодих хлопчиків-строковиків». Величезний відсоток населення Криму зовсім не сприймали Майдан. При цьому, не забуваймо, що все це відбувалося на тлі: ось у нас тут спокійно, а в Україні – жахіття. Чому люди сприймали нормально захоплення українських військових частин? Коли почали захоплювати українські частини, людям цю інформацію подали не як блокаду, а так, наче російські війська просто посилили українських військових перед приходом «скажених бандерівців». Місцеві сприйняли блокаду як благо і не розуміли, чому ми намагаємося підняти протест, опираємося і не віддаємо росіянам ключі від зброярень. Також, коли почалося захоплення українських частин, росіяни розміщували біля них «глушилки», тобто наші військові навіть не могли подзвонити. До речі, в Криму спрацювала і пропаганда Української православної церкви Московського патріархату. У нас був батюшка — Отець Сергій — який займався всіма [військовими] частинами Севастопольського гарнізону, принаймні, повітряними силами — точно. Він хрестив наших дітей, ми йому сповідалися. Він дуже хороший оратор і у нього навіть була своя програма на телебаченні. Коли почалося блокування частин, я хотіла йому подзвонити й попросити, аби він підтримав нас. І ось тільки я набираю його номер, як бачу його ж по телевізору – він агітує йти на референдум, бо «це ваш священний обов'язок». Тоді у мене останні шори впали. Я зрозуміла, що жарти про полковника в рясі – це не жарти.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/politics/1792736-mayor-irina-baranova-bulo-duje-bagato-vipadkiv-koli-sini-sidili-zablokovani-u-viyskovih-chastinah-v-krimu-a-jihni-materi-chi-teschi-hodili-na-referendum-golosuvati-za-rosiyu.html






Related posts: